Автор: Збігнєв Марковський
Переклад і редакція: Олександр Швачка
ЧІТКИЙ СЛІД
Глівіце сповнені слідів колишніх мешканців єврейського походження. Найстаріший слід ми знайдемо на вулиці Крупніца, що відходить від ринку, яка в пізньому середньовіччі носила назву Єврейська (Judenstrasse), де представники іудейського віросповідання колись провадили спиртовий завод, пекарню та пивоварню. Після століть послідовних запрошень євреїв (таких як едикт імператора Фердинанда, що мав запобігти знелюдненню Сілезії внаслідок Тридцятирічної війни) і вигнань, у 1812 році розпочалася золота ера єврейської громади в Глівіце. 11 березня того ж року прусський король Фрідріх Вільгельм видав так званий емансипаційний едикт, який надавав євреям повноправне громадянство за умови прийняття німецьких імен та прізвищ і використання німецької мови. Члени діаспори могли вільно займатися своєю професією, купувати нерухомість і навчатися у вищих навчальних закладах.
Глівицька єврейська громада, що налічувала менше 50 сімей, активно долучилася до процесу асиміляції. Ще в тому ж 1812 році було відкрито синагогу. До 30-х років XX століття місто вже мало єврейську меншину, що налічувала майже дві тисячі осіб. Багато з них становили еліту Глівіц – вони були архітекторами, лікарями, адвокатами, чиновниками, промисловцями, засідали в місцевому самоврядуванні. Вони залишили після себе представницькі будівлі: будинок Соломона Любовського на вулиці Гірних Валів (неподалік знаходиться будинок Єврейської релігійної громади), Віллу Каро, резиденцію Йозефа Клечевського та два кладовища.
НЕКРОПОЛІЯ З ПАМ’ЯТНИКОМ
Не збереглася (вже друга) глівицька синагога, підпалена під час кришталевої ночі 9 листопада 1938 року. Згідно з розповідями свідків, пожежники бездіяльно спостерігали за пожежею храму, в той час як нацистські бойовики розбивали вітрини єврейських магазинів на сучасній вулиці Звільнення. Екстермінація глівицької єврейської громади відбувалася в кілька етапів: ще в 1930-х роках багатьох змусили емігрувати, а останнє виселення відбулося влітку 1943 року – до концентраційного табору Аушвіц. Як і інші німецькі євреї, так і глівіцькі пережили шок – їх з німцями пов’язувало не тільки громадянство і мова: до сьогодні на єврейському кладовищі на вулиці Поніатовського стоїть встановлений у 1930 році пам’ятник, присвячений пам’яті кількох десятків євреїв – німецьких солдатів, які загинули на фронтах Першої світової війни (загалом під час цієї війни загинуло 12 тисяч єврейських громадян Німеччини).
Сам цвинтар датується 1902 роком – саме тоді заповнився старий некрополь – на так званому Піску, що діяв ще з 1815 року, де спочивають останки найвидатніших представників єврейської громади Глівіц. Старий цвинтар налічує майже півтори тисячі місць спочинку, на новому – 800 могил. Паралельно з облаштуванням нового цвинтаря на сучасній вулиці Поніатовського там розпочато будівництво Бет-Тахара – передпохоронного будинку очищення. Сьогодні ця споруда носить назву Будинку пам’яті верхньосільських євреїв.
ТВОРЧІСТЬ ФЛЕЙШЕРА
Похоронний будинок було відкрито 15 листопада 1903 року – за два роки до смерті його творця, архітектора Макса Флейшера. Флейшер спеціалізувався на сакральних спорудах: він спроектував не тільки численні синагоги, але й велику кількість гробниць – деякі з них досі можна побачити на головному єврейському кладовищі Відня. Його творчий доробок доповнюють кам’яниці, вілли, громадські будівлі, розташовані на території сучасної Австрії, Чехії та Верхнього Сілезії. Творець полюбляв неоготику: саме в цьому стилі було зведено глівіцький будинок очищення. Під характерною зеленою черепицею, укладеною на багатьох схилах, розміщувалися – відповідно до релігійних засад – три частини будівлі. Найважливішою частиною була головна зала для молитви біля трупа (розміром 10 на 18 метрів і висотою 10 метрів) з прямим виходом на кладовище: звідти покійного виводили в останню путь. Поруч (з південного боку) розташовувалася морг, що слугув для ритуального обмивання тілесних останків; протилежну частину будівлі займало житло сторожа. Будівля без особливих пошкоджень пережила Другу світову війну: під час війни там було організовано склад боєприпасів Вермахту.
Хоча після війни кладовище продовжувало виконувати свою функцію (до сьогодні там відбуваються поховання, а свічки горять майже постійно), з роками похоронний будинок почав руйнуватися. Лише напередодні XXI століття було розпочато ремонтні роботи, а в 2003 році Бет Тахара було внесено до реєстру пам’яток. З 2007 року це місце належить місту Глівіце, після капітального ремонту та урочистого відкриття в січні 2016 року об’єкт був відкритий для відвідувачів. Будинок пам’яті верхньосільських євреїв є відкритим відділенням музею в Глівіце для всіх, в програмі діяльності закладу передбачені конференції, концерти, виставки та зустрічі. Відвідуючи будинок, ми повинні пам’ятати, що він є частиною кладовища і тут слід дотримуватися належної поваги.
Серед тисяч драматичних біографій глівіцьких євреїв на згадку заслуговує постать Артура Кохмана – останнього верхньосільського єврея, вивезеного до концентраційного табору в Освенцимі. Кохманн був нотаріусом, діячем Німецької демократичної партії, лідером єврейської громади, людиною, яку всі поважали і яка в 1928 році отримала звання почесного громадянина Глівіць. Довгий час від переслідувань Кохмана захищала його дочка – впливова представниця берлінської еліти – Сусанна Кохман, яка в 1926 році вийшла заміж за італійського фашиста, пізнішого посередника між Муссоліні та Гітлером, резидента в Берліні Джузеппе Ранцетті. Гостями салону Сузанни були найвищі діячі Третього Рейху, в тому числі Адольф Гітлер. Позиція подружжя Ранцетті впала в 1943 році, коли їх зятя звинуватили в участі в замаху на Беніто Муссоліні, доля Артура Кохмана була тоді вирішена. 27 грудня 1943 року його вивезли до концтабору Аушвіц: хворий юрист прибув туди на інвалідному візку. Він загинув у газовій камері. Частина родини Кохманів врятувалася і досі живе у Великій Британії, а Сусанна померла в Італії в 1973 році, до кінця життя вірячи у фашистську ідеологію.
Wyświetl większą mapę
