Автор: Збігнєв Марковський
Переклад і редакція: Анна Мігріна
ВРАЖАЮЧИЙ ФАСАД
Будівля справляє сильне враження, і важко цьому дивуватися: її проєкт вийшов із креслярських дощок архітектурних титанів – Еміля та Георга Цілльманнів (Emil i Georg Zillmann). Освічені в берлінській школі кузени залишили на Верхній Сілезії чимало слідів – вони спроєктували з нуля не лише робітничі селища у Нікішовці (Nikiszowiec), Гішовці (Giszowiec) чи біля шахти Клеофас (Kleofas), але й лікарні, школи та інші громадські споруди. Значну частину спадщини Цілльманнів становлять гірничі об’єкти: вони працювали для шахт Блейшарлей (Bleischarley) у Розбарку (Rozbark), Геше (Giesche) та Фердинанд (Ferdynand). Справжній архітектурний шедевр, що складався з трьох частин – машинного залу, цеху з лазнею та котельні – вони створили у Глівіце. Перший і найбільший із цих будинків сьогодні є оселею Музею художнього ливарництва (Muzeum Odlewnictwa Artystycznego). Але до того, як об’єкт було відреставровано і наприкінці 2010 року урочисто відкрито як черговий пункт на туристичній мапі Глівіце, він понад століття служив шахтарям.
Від моменту заснування у 1901 році (видобуток розпочався лише у 1912-му) і до завершення Другої світової війни шахта носила назву Глейвіцер Грубе (Gleiwitzer Grube) і вважалася невдачною. Уже саме проходження шахтних стволів було настільки складним, що до робітників, які спускалися під землю, доводилося застосовувати декомпресійні процедури. Найбільший річний видобуток під німецьким управлінням (майже мільйон тонн високоякісного вугілля з низьким умістом сірки) було досягнуто під час війни, але наприкінці її – у 1945 році – затопленим виявився найглибший пласт на глибині 520 метрів. Під польським управлінням видобуток відновили досить швидко, і шахта отримала назву «Глівіце». А перед тим як наприкінці XX століття підприємство ліквідували, гірники встигли охрестити машинний зал і цех «червоними домами» – через клінкер на фасадах.
ЦІЛКОМ НОВЕ ГЛІВІЦЕ
Ще у п’ятдесятих роках, після гігантського вибуху, було розібрано котельню, спроєктовану Цілльманнами. Освітньо-бізнесовий центр «Нове Глівіце» (Nowe Gliwice), який виник у першій декаді XXI століття, успадкував лише два зілльманівські об’єкти (хоча сам Центр володіє й іншими будівлями), а на колишньому місці роботи шахтарів сьогодні можна зустріти чиновників, студентів і працівників найрізноманітніших фірм. У порівнянні з вражаючою архітектурою будівлі, саме Музей художнього ливарництва (Muzeum Odlewnictwa Artystycznego) виглядає скромніше: відвідувачі ліфтом підіймаються на третій поверх, де на відносно невеликому просторі зібрано спадщину глівіцького ливарництва. Є чим пишатися, адже в місті ще з 1798 року діяла Königlich Preussische Eisengiesserei – Королівська ливарня чавуну. На ті часи це було одне з найсучасніших підприємств такого типу на континенті, яке здобуло настільки добру репутацію, що саме йому доручили виготовлення перших екземплярів найвищої бойової відзнаки – Залізного хреста.
Художні вироби протягом десятиліть становили один з найважливіших напрямів виробництва. Після війни на місці ливарні працювали Глівіцькі заводи технічних пристроїв (Gliwickie Zakłady Urządzeń Technicznych), тобто знаменита фабрика пам’ятників. Саме тут було створено варшавський пам’ятник льотчика, познанського Міцкевича, гнєзненських Мешка І та Болеслава Хороброго, а також катовицькі повстанські крила. Також у Глівіце для реставрації після воєнних лихоліть потрапив Йозеф Пілсудський на коні, який нині стоїть перед Воєводським управлінням у Катовіце.
ІСТОРІЯ У КУБИКАХ
Ливарні традиції зумовили те, що про музей із металевими експонатами думали вже давно, а глівіцький музей у Віллі Каро (Willa Caro) протягом багатьох років збирав колекцію чавунних прикрас. Спільно з ГЗУТ (GZUT) у 1991–2010 роках музей мав на території підприємства (на вулиці Робітничій) відділ, присвячений ливарництву. Саме звідти експонати потрапили до Нових Глівіц, де ми можемо їх бачити сьогодні – на сучасній виставці, хоча й досить скромній за масштабом: лише 200 квадратних метрів. Цей заклад є відділом глівіцького музею.
Об’єкт можна виміряти «в кубиках» – і таких кубиків є чотири: згідно з концепцією Мирослава Нізьо (Mirosław Nizio), проєктанта експозицій Музею Варшавського повстання, експонати розташовано в кубах, усередину яких може увійти відвідувач. Це символічні металургійні печі, з яких (завдяки помаранчевому освітленню у нішах уздовж стін) нібито тече розжарений чавун.
Індивідуальний турист тут отримує невеличкий пристрій – аудіогід із 45-хвилинними записами польською або англійською мовами. Біля кожного стенду, ввівши відповідний номер, можна послухати розповідь на конкретну тему; це дозволяє оглядати виставку у власному темпі, за власним планом. Усередині кубів також демонструються фільми й візуалізації. Зібрання показують історію Королівської ливарні чавуну (Königlich Preussische Eisengiesserei) та металургійної промисловості Верхньої Сілезії, художній вимір ливарної творчості та пропагандистське використання різних зразків. Ми бачимо не лише типові вироби з чавуну: вуличні ліхтарі, статуетки чи медалі; є також шкатулки, прикраси, свічники та десятки інших дрібниць – іноді важко повірити, що це не мереживо чи витончено різьблене дерево. Найкраще тут почуватимуться поціновувачі мистецтва та фанати технологій – їм варто зарезервувати щонайменше годину на прогулянку між кубами. Вирушаючи до Музею художнього ливарництва, потрібно пам’ятати, що вхід здійснюється за документом із фото або в складі організованої групи. З паркуванням проблем не буде – Освітньо-бізнесовий центр «Нове Глівіце» має великі стоянки. Об’єкт непогано поєднаний з комунікацією – неподалік розташований транспортний вузол Сосниця (Sośnica), де перетинаються автостради A1 і A4.
З колишньою Королівською ливарнею був пов’язаний видатний сілезький скульптор – Теодор Ердманн Калідe (Theodor Erdmann Kalide), народжений 1801 року. Ще підлітком, завдяки заступництву брата Вільгельма, він став учнем Ливарні. Практика в модельній майстерні виявила настільки великий талант, що йому порадили навчання в Берліні. Там – під наглядом Крістіана Рауxа (Christian Rauch), автора берлінського пам’ятника Фрідріху Великому – Калідe здобув репутацію фахівця з художніх зображень тварин. У 1844 році блискучу кар’єру перервав скандал: створена Калідe «Вакханка на пантері» («Bachantka na panterze»), на думку публіки й критики, була занадто еротичною; художник потрапив до «чорного списку» короля Фрідріха Вільгельма IV (Fryderyk Wilhelm IV). Приватне життя теж зруйнувалося: хоча Калідe одружився з живим прототипом вакханки й мав із нею двох дітей, шлюб виявився недовговічним. Біль розставання він намагався зняти алкоголем.
В історію мистецтва Калідe увійшов як творець скульптур «сплячих левів» – мотиву, що був дуже популярним після франко-прусської війни 1870–1871 років. Багато міст, прагнучи вшанувати полеглих солдатів, замовляли саме такі монументи, підтримуючи патріотичну моду. Левів Калідe збереглося чимало: один спочиває на ринку в Битомі, інший «стереже» Глівіцьку віллу Каро. Авторству Калідe також приписують пару левів із шверклянецької (Świerklaniec) резиденції роду фон Доннерсмарків (von Donnersmarck) та багато інших подібних монументів.
Wyświetl większą mapę
