Автор: Збігнєв Марковський
Переклад і редакція: Анна Мігріна
22 ГЕКТАРИ ДАВНЬОГО СЕЛА
Коли на початку п’ятдесятих років ХХ століття ухвалювали серйозні політичні рішення щодо створення Парку культури й відпочинку, у планах – зокрема – передбачався й етнографічний музейний осередок. Наскільки велика може бути різниця між концепціями на папері та реальністю, стало зрозуміло доволі скоро, адже остаточні рішення щодо характеру закладу ухвалили лише 1959 року. І створили не музей у будівлі, а цілий етнографічний парк на 22 гектарах у хожувській частині парку.
Протягом п’ятнадцяти років упорядковували територію, висаджували дерева й кущі, формували ставки, а передусім – переносили сюди цілі споруди з інших місцевостей. Першим (1964 року) до Хожува прибув дерев’яний вітряк, датований початком XIX століття: його привезли з околиць Пщини, з місцевості Гжава (Grzawa).
Ця споруда й досі є перлиною зібрання: у часи, коли млин працював, усю конструкцію можна було обертати в напрямку вітру за допомогою дишля, званого «лого́н». Вітряк обертався на коліщатах, які пересувалися вздовж рейки. Уся будівля спиралася на муровану вісь, що звалася «козлом». Гжавський млин має також кінематографічну кар’єру – він з’явився у поетичній кінореалізації режисера Лєха Майєвського (Lecha Majewskiego) «Млин і хрест» (Młyn i krzyż) – фільмі, що переносить на екран картину Брейґеля «Дорога на Голгофу». Прем’єра стрічки відбулася 2011 року.
І якби не лінія електропередач, що проходить одразу за вітряком, ми могли б відчути, ніби справді перенеслися у часі. Такий ефект у Етнографічному парку можна пережити буквально на кожному кроці – тут дбали про автентику. Не лише тому, що тут і там можна зустріти коней, овець, кіз (а про численних бджіл в історичних вуликах і не згадую). Хати та господарські будівлі справляють враження щойно залишених господарями не лише завдяки предметом повсякденного вжитку, а насамперед тому, що це – село справжнє й цілісне.
КОСТЕЛ ІЗ ЗАТОПЛЕНОГО СЕЛА
Тут є майже все, що нашим предкам було потрібно для життя. Будинків у парку чимало, але є також школа, корчма, оброблюване поле та доглянуті садки. З деталями ситуація не гірша: квіти на вікнах, облаштування кімнат і тематичні виставки залишають небагато до бажаного. Можливо, іноді вдається помітити предмет, який не зовсім відповідає епосі, зазначеній у описі. Але все тут функціонує, працює і слугує людям.
У корчмі можна ситно поїсти, у оточенні бортей – скуштувати мед, а музейні уроки проводяться у школі: на старих лавах, біля історичної дошки. Влітку можна навіть брати участь у месах, бо в самому серці скансену стоїть костел. Восьмисотлітня святиня під покровом святого Йосипа Робітника (św. Józefa Robotnika) до початку сімдесятих років служила жителям підрациборської села Нєбочови (Nieboczowy), а до Хожува її перевезли 1995 року.
Нєбочови та сусідня Лігота Творковська (Ligota Tworkowska) розташовані на місці, де планували будівництво протиповеневого резервуара «Рацибуж Дольний» („Racibórz Dolny”) – села будуть затоплені. Тож святиня залишиться єдиною великою матеріальною пам’яткою Нєбочови.
Коли Етнографічний парк відкрили для відвідувачів, тут налічувалося 30 об’єктів; сьогодні їх більше ніж удвічі, і з часом їх кількість має збільшуватися. Споруди походять із Сілезьких Бескидів, околиць Люблінець, Пщини, Рибника, Заглєб’я Домбровського та так званого підгірського подрегіону.
У більших об’єктах облаштовано постійні виставки: стодола з Істебної містить експозицію «Механізація на селі від середини XIX до середини XX ст.», комора з Симорада (Simoradza) – виставку «Хто добре оре – мій хліб у коморі». Стодола з Гжави слугує для презентації старовинних кінних возів та саней, а сьміловицький склад показує роботу представників зникаючих професій: бондаря, коваля та теслі. Комора з Варшавиць (Warszowic) містить виставку про давнє прання, де у історичному зрізі демонструються інструменти для догляду за одягом – від корита до пральної машини «Франя».
ЖИВА ЕТНОГРАФІЯ
Сильною стороною Верхньосілезького Етнографічного Парку (Górnośląski Park Etnograficzny) є освітня пропозиція для шкіл. Вона стосується не лише історії, а й природничих наук та літератури. Уроки охоплюють такі теми, як: «Абетка мого дідуся» („Elementarz mojego dziadka”), «Ворожіння на Андрія» („Wróżby andrzejkowe”), «Сілезькі страхи» („Strachy śląskie”), «Марзанна та гайок» („Marzanna i gaik”), «Свято Купала» („Sobótki świętojańskie”), «Билини у народних віруваннях» („Byliny w wierzeniach ludowych”), «Лікувальні та пряні трави» („Zioła lecznicze i przyprawy») та «Двір, повний тварин» („Zagroda pełna zwierząt”). Роман «Селяни» Реймонта („Chłopi”) тут можна вивчати в автентичному оточенні стародавнього села.
Також організовуються мистецькі майстер-класи, де діти створюють вироби з дерева, лози та глини. Пропозицію для наймолодших відвідувачів доповнюють конкурси та літні програми (включно з денними таборами) для тих, хто проводить літо у місті.
Парк проводить також наукові дослідження — етнографічні, пов’язані з дерев’яною архітектурою, хасидськими паломництвами; видаються популярні та наукові публікації.
Для цілих родин передбачені циклічні заходи, присвячені конкретним темам: День меду („Dzień Miodu”), Свято трав („Święto Ziół”) чи Ярмарок традиційних продуктів („Jarmark Produktów Tradycyjnych”). Традиційною є також співпраця з художниками, які проводять пленери, виставки та зустрічі (а що малювати таки є). Свої роботи демонструють у парку й учні місцевого Ліцей мистецтв (Liceum Plastyczne), розташованого по інший бік чотирисмугової дороги.
Колись у Верхньосілезькому етнографічному парку був незвичайний гість — справжня тюлениха. Хоч тварина, на відміну від стада овець зі скансенської загороди, виглядала дещо недоречно, йти звідти вона не хотіла. Урешті-решт її повернули до місця проживання в сусідньому зоопарку. Можливо, шкода — вона стала б ще однією атракцією парку.
Але навіть якщо в цьому музею просто неба немає тюленя, відвідувати його все одно варто. У багатьох місцях можна сісти за відкритий стіл і з’їсти власні сендвічі. Насамперед тут можна відпочити від міського шуму — це справжнє село, хоч і розташоване в самому серці Верхньої Сілезії. Село з природою, птахами та історичною атмосферою. Лише іноді, коли неподалік на Сілезькому стадіоні (Stadion Śląski) забивають гол, чути вболівальників чи музику з концерту за парканом. Це ще один приклад того, як Верхня Сілезія дивує на кожному кроці. У місті, яке ще недавно пишалося (наче є чим) діючим сталеплавильним заводом у центрі, де працюють великі хімічні підприємства, де велике житлове масиви збудовані вздовж однієї з найжвавіших доріг країни — достатньо пройти кількасот метрів, щоб опинитися в автентичному селі XIX століття. Тут важливі деталі — якщо є двір, то має бути і криниця, і де при дорозі стоїть каплиця, а бджоли, як і століття тому, сумлінно збирають мед.
Wyświetl większą mapę
