Автор: Збігнєв Марковський
Переклад і редакція: Олександр Швачка
ВІЙСЬКОВА ШКОЛА
Урочисто відкрита наприкінці 1913 року міховицька школа спочатку називалася «ювілейною» або «воєнною», адже мала вшанувати історичну перемогу над військами Наполеона під Лейпцигом. Офіційна назва закладу звучала «Volksschule III», а римська трійка підкреслювала силу місцевої системи освіти. Це не дивно, оскільки околиці Битома на межі XIX і XX століть переживали бурхливий економічний розвиток, а німецька промисловість (по цей бік кордону) потребувала як робітничих, так і службових кадрів. Назва «воєнна» виявилася для школи недобрим знаменням — уже в 1915 році з її даху зняли мідне покриття, оскільки Німеччині, яка вела війну, був потрібен стратегічний матеріал. Школа постраждала також на початку Другої світової війни, коли безпосередньо перед нападом на Польщу учнів евакуювали, а будівлю на деякий час зайняв Вермахт.
Під впливом пропаганди, яку активно провадив тодішній директор із нацистськими переконаннями Ріхард Цібіс, Volksschule перетворилася на осередок політичної індоктринації молоді. Міховиці мали бути німецькими, що особливо підкреслили у 1936 році, змінивши назву Miechowitz на Mechtal. Справжньою «воєнною школою» Volksschule III стала влітку 1942 року, коли через загрозу союзницьких бомбардувань поруч із нею почали будувати бомбосховище. Уже майже два роки діяло затемнення, а рік перед тим почалися нальоти на Верхню Сілезію. Перші вибухи мешканці Міховиць почули вночі з 20 на 21 серпня 1942 року, коли союзна авіація атакувала розташовану в сусідньому Бобреку шахту «Johanna» та залізничну станцію. Шкільне сховище не було єдиним — подібні споруди масово зводили як у Міховицях, так і на всіх прилеглих територіях, де розташовувалися металургійні заводи, шахти та інші промислові підприємства, а також там, де щільність населення була дуже високою.
СВІДОК ТРАГЕДІЇ
Між 1942 і 1944 роками з’явилася вражаюча бункерна споруда: довжина підземного коридору, який починався від котельні шкільної будівлі, становила 100 метрів, при ширині 1,5 метра і висоті близько 2 метрів. У сховищі могло знайти притулок 250 осіб — учнів, учителів та мешканців навколишніх будинків. Нижню частину збудували з бетонних блоків і цегли, а напівкругле склепіння виконали з готових елементів. Перед наближенням фронту перед школою з’явився окоп, що не дивно — велику будівлю, добре видиму здалеку, легко було прийняти за оборонний пункт. Навколо школи сталася трагедія, яку історики нині називають «Міховицькою трагедією» або «різаниною в Міховицях». Упродовж трьох днів (25–27 січня 1945 року), коли населений пункт у кривавих боях переходив із рук у руки, Червона армія вбила щонайменше 240 цивільних мешканців. Щоб загинути, достатньо було просто вийти з дому. Людей розстрілювали всюди — у підвалах, квартирах, на вулицях, на узліссі. Довгі десятиліття на стінах міховицьких будинків залишалися написи, зроблені білою фарбою руками радянських солдатів: «смерть німецьким загарбникам». І все це відбувалося в місцевості, мешканці якої під час плебісциту 1921 року у трьох чвертях проголосували за Польщу. Серед жертв були також примусові робітники з Польщі, яких війна застала в Міховицях.
Найбільша хвиля страт відбулася 27 січня після того, як постріл із боку терикону смертельно поранив радянського майора. Солдати збожеволіли від люті, хоча іноді радянські офіцери намагалися зупинити підлеглих. Випадкових мешканців Міховиць змусили нести труну з тілом убитого майора й викопати йому могилу — потім їх розстріляли. Особливо жорстоко поводилися з інвалідами, підозрюючи, що вони були ветерани військових дій в Росії. Відбувалися численні зґвалтування: німецький інженер Вільгельм Фабрі, переведений колись із Вестфалії на Сілезію, після повернення додому застав свою вагітну дружину, багаторазово зґвалтовану, і, не витримавши, убив її, двох доньок і себе самого. Загинув також єпископ міховицької парафії — Ян (Йоганнес) Френцель, якого викликали для уділення останнього помазання іншій жертві. Священника піддали жорстоким тортурам і вбили в Столажовицькому лісі. Його тіло було настільки понівечене, що впізнати його змогли лише за кольоровою сорочкою. Навіть через багато років про події січня 1945 року в Міховицях говорили лише за зачиненими дверима.
ПАМ’ЯТЬ НЕ ТІЛЬКИ ПРО БУНКЕР
Зруйнована радянськими солдатами школа зазнала значних пошкоджень, навчання відновили там лише після півторарічної перерви. Пізніше заклад послідовно змінював свою назву: спершу це була Державна загальна школа №3, потім Початкова школа №3, далі — Комплекс загальноосвітніх шкіл №13, а згодом — Гімназія №13. Після 99 років і 9 місяців освітньої діяльності школа завершила свою роботу у 2013 році. На стінах колишньої будівлі й досі видно чіткі сліди бойових пошкоджень. Про сховище забули настільки, що його довелося шукати з самого початку — за допомогою старого німецького плану. Завдяки старанням членів незамінного товариства «Pro Fortalicium» — Даріуша Пєтрухи, Анджея Габрашки, Іржеуша Оконя та Маріуша Тазбіра, за підтримки доктора Адама Кубача — вдалося його віднайти. Роботи були складні: потрібно було багато відкопати, відкачати воду, що сягала половини тунелю, провести електрику, не обійшлося без використання екскаватора. Додали кілька дугоподібних сегментів, щоб зробити спуск безпечним. Поруч зі сховищем встановили Einmannbunker — одноосібний вартовий бункер. Нарешті все вдалося: перші відвідувачі побачили міховицьке сховище у червні 2016 року.
Сьогодні цей об’єкт є своєрідним музеєм, присвяченим трагічним подіям січня 1945 року. 50 метрів відновленої частини тунелю займають виставки — тут можна побачити не лише військові експонати (зброю, уніформу, спорядження), а й фотографії та предмети побуту. Окреме місце відведено пам’яті священника Яна Френцеля. Є багато військових емблем — як німецьких, так і радянських; настільки багату колекцію рідко можна зустріти навіть у професійних музеях, що належать «Pro Fortalicium». Велике враження справляє звукова інсценізація авіанальоту, підсилена стробоскопічним світлом, що дає відчуття перебування всередині сховища під час бомбардування. Це справжній урок живої історії, який може тривати від 15 хвилин до кількох годин — залежно від інтересу відвідувачів. Щоб потрапити до сховища, потрібно заздалегідь зв’язатися з паном Іржеушем Оконем за телефоном 889 784 581.
Краще всього відвідати сховище наприкінці січня — саме тоді товариство «Pro Fortalicium» організовує щорічну реконструкцію боїв за Міховіце. Ці інсценізації проводяться з великою ретельністю та історичною точністю, із залученням сотень реконструкторів — у тому числі з Чехії та Словаччини — які використовують справжню військову техніку. Стиснене до розмірів шкільного майданчика поле бою лунає від вибухів і пострілів, створюючи відчуття реального фронту. Під час вистави показують мученицьку смерть отця Яна Френцеля, загибель радянського майора, численні розстріли та трагедію мирного населення. Дійство супроводжується професійним історичним коментарем і особливою, похмурою атмосферою, яка передає драматизм подій. Це місце, де жах війни можна відчути майже на власній шкірі. Щоб туди дістатися, достатньо звернути з вулиці Столаржовіцької на вулицю Каштанову. Перед цим варто пройти вулицею отця Яна Френцеля — колись вона мала символічну назву вулиця Червоної армії.
Wyświetl większą mapę
