Автор: Збігнєв Марковський
Переклад і редакція: Олександр Швачка
МІЖ ДВОМА ВЕЖАМИ
На ринок в Тарновських Горах з висоти дивляться дві вежі: ратушна та церковна — євангельського храму. Хоч ратуша ще й відносно молода (їй трохи більше ніж 100 років), без перебільшення можна вважати її однією з найгарніших у всій Польщі. Саме на цьому місці раніше стояла двоповерхова будівля Гірничого управління та Суду вільного гірничого міста Тарновські Гори. У ніші на фасаді ратуші можна побачити фігуру колишнього шахтаря — ґварка. До 1957 року на цьому місці також стояла кам’яна постать Єжи, маркграфа Бранденбурзького, наступника князя Яна Опольського, засновника цього міста. Також привертають увагу гербові картуші: п’ять з них прикрашають кут будівлі, а один розміщений зі сторони ринку під нішею. Будівля й досі виконує свою початкову функцію — тут працює бургомістр (міський голова), а також розміщується Відділ актів цивільного стану.
Тут також засідають міські радники: на чарівний балкончик, який видно з ринку, вони виходять просто із сесійної зали. Кутові приміщення з входом безпосередньо з вулиці займає Пункт інформації про місто. Варто поглянути на культурні оголошення, що розміщені на вікнах Пункту (актуальну інформацію про культурні події можна знайти також тут) — можливо, саме зараз там проходять органні концерти в євангельському храмі Спасителя, що розташований на північній стороні ринку. Цей храм також належить до найстарішої на Верхній Сілезії лютеранської парафії; оскільки він був збудований аж у 1780 році, а перебудову отримав у 1900-му, надавши споруді неороманського стилю. Храм можна відвідати — після попереднього телефонного узгодження (0-32 769 13 99).
СУВЕНІРИ З ІНСТИТУЦІЇ
Пройшовши кілька вулиць на південь, ми потрапимо до іншого, незвичного музею. Це один із перших приватних закладів такого типу в Польщі. Хоч він і приватний, але з належною підготовкою. Інституція Тарногурська, яка керує музеєм, успішно пройшла верифікацію Польської академії наук, та була внесена до так званого «Інформатора польської науки» а також отримала статус наукового товариства. Засновником і власником музею (а також кам’яниці, у якій він розміщений) є доктор історії та архітектури Марек Вронський. Довіра, якою ветерани Збройних сил на Заході наділили цього науковця з Тарновських Гір, принесла щедрі результати — багаті музейні збірки. Постійно тут діють дві виставки: «Музей 3-го Сілезького уланівського полку» (одного з двох військових підрозділів довоєнного гарнізону Тарновських Гір) та «Музей польських збройних сил на Заході».
У приміщеннях на вулиці Лігоня зберігаються кілька десятків тисяч пам’яток, пов’язаних із польським, сілезьким і тарногурським військом. Інституція також займається виданням наукових і популярних праць, а також вона зібрала свою багату колекцію книжок. Після попереднього телефонного узгодження (0-32 295 50 30) кожен — залежно від своїх зацікавлень — може послухати особливу розповідь про солдатські реліквії.
РІЗНЕ…
Хоч часто можна почути думку, що криниця на тарногурському ринку є історичною, про неї можна сказати те саме, що й про просторову конструкцію, яка символізує срібну руду, авторства Вернера Любоса — «друга половина ХХ століття». Проте криниця підкреслює значення води, яке колись мали у гірницькому місті; адже на ринку свого часу діяла справжня криниця. Подібно до Кракова, тарногурський ринок полюбили й голуби — їх можна побачити також на вулиці Краковській, головній пішохідній артерії міста. Там стоять також староміщанські кам’яниці — деякі з них мають надзвичайно гарні фасади. Більшість із них датуються ще XIX століттям. Такі кам’яниці можна побачити практично по всьому центру міста — на вулицях Глівіцькій, Собєського та на площі Свободи. Перебуваючи на ринку, варто звернути увагу на будівлю банку початку XX століття, відому під назвою Дім Шимковіца.
Якщо рушимо далі, вздовж піддашків, що походять із середини XVI століття (хоч будинки над ними неодноразово перебудовувалися), потрапимо на Площу Ґварків. Там розташовано — перенесену з ініціативи Товариства шанувальників землі тарногурської — колишню дзвіницю ґварків. Дзвін, якому понад 200 років, має багату історію: спочатку він кликав до праці шахтарів копальні Фридерик, пізніше служив пожежникам із Бобровників, а ще пізніше його встановили у шахті з доломітом. У 1954 році він, як пам’ятник, нарешті опинився на площі. Неподалік стоїть римсько-католицький костел святих Петра і Павла, який також був перебудований, але походить аж із XVI століття. Саме від цього храму щороку вирушають обітні паломництва, історія яких сягає 1676 року. Тоді місто охопила епідемія холери, проти якої довго не могли знайти ані молитви, ані лікування. Мешканці Тарновських Гір вирушили з паломництвом до Пєкар, де перед образом тамтешньої Божої Матері склали обітницю. Незабаром після цього мор припинився, і, згідно з обіцянкою, щороку тарногурські прочани вирушають до Пєкар. За винятком кількох перерв, спричинених війнами, ця традиція зберігається й донині. У минулому місто також населяли представники різних релігій і культур. Пам’яткою про синагогу, зруйновану під час гітлерівської окупації, нині є монумент на Площі Синагоги.
У середині XVI століття Тарновські Гори були не лише найбільшим центром видобутку руд на Верхній Сілезії, а й одним із найбільших у всій Європі. Кінець розквіту міста поклала тридцятирічна війна. У 1627 році війська, що брали участь у цій війні, повністю спустошили місто, а накладена того ж року контрибуція призвела до значного зниження рівня життя мешканців Тарновських Гір. Особливо тяжкими для міста були роки 1630–1642 та завершальний етап війни, коли шведи розпочали бойові дії. Зруйнована гірнича промисловість занепала, а місто спорожніло. XVIII століття запам’яталося в історії Тарновських Гір численними стихійними лихами. У 1701 році вибухнула велика пожежа, яка знищила значну частину міста — згоріли, зокрема, всі будинки на ринку. Наступна пожежа сталася у 1746 році, тоді згоріло 103 будинки та 17 стодол. У 1735 році дощі, що тривали безперервно 73 дні, знищили врожай і спричинили голод, від якого померла майже половина мешканців міста — близько 500 осіб. А у 1738 році вода повністю затопила копальню срібла та свинцю. Усі ці події мали згубний вплив на економічний стан мешканців Тарновських Гір і призвели до значного збідніння самого міста.
Нову епоху в історії Тарновських Гірвідкриваєвідновлення гірничої діяльності прусською державою у 1780-х роках. Для видобутку руд свинцю та срібла тоді почали застосовувати найновіші технічні рішення. Було збудовано дві нові дренажні штольні, а для відкачування води використано парову машину — у 1806 році їх працювало вже шість. Завдяки цим машинам праця в шахтах стала легшою та безпечнішою, а впровадження нових технологій дало змогу розвивати гірничу справу. На початку XIX століття на Сілезії розпочалося плавлення цинку, що спричинило значне зростання видобутку руди. Тарновські Гори, які вже не належали Доннерсмаркам, стали торговельно-ремісничим центром регіону та осідком державної адміністрації. У 1803 році було відкрито першу гірничу школу. Спочатку в ній навчалося шість учнів, а викладачами були гірничі урядовці. У 1823 році, після смерті керівника, школу закрили, однак урядовці продовжували навчати приватно. Школу відновили 28 січня 1839 року в орендованому приміщенні, де почало навчатися вже чотирнадцять учнів. Через кільканадцять років приміщення школи стало замало через зростання кількості охочих, тому в 1855 році вона придбала власну будівлю, а кількість учнів зросла до сорока двох. Розвиток гірництва, однак, вимагав ще більшої кількості кваліфікованих спеціалістів — шахтарів, тому в 1982 році було зведено новий будинок, який став символом могутності тарногурського гірництва.
Wyświetl większą mapę
