Автор: Збігнєв Марковський
Переклад і редакція: Олександр Швачка
ТРИ ШАРИ ІСТОРІЇ
Перша сторінка історії тарногурського відвалу почалася у 1840 році, коли потужна копальня «Фридерик», яка діяла вже кілька десятиліть, відкрила тут фабрику очищування руди. Ця копальня, відома тим, що саме в ній вперше на континенті було встановлено парову машину для осушення підземних виробок, вела вона роботи не лише в районі Тарновських Гур — її відділення діяли також у Сталяжовіцах та Мєховіцах. Мийка ця була великим переробним підприємством: спочатку доставлений возами матеріал сортували, потім подрібнювали молотами на дрібніші шматки. Після цього підготовлену руду поміщали у великі резервуари з водою. Оскільки ґальман і галеніт важчі за частинки доломітової породи, в якій вони містяться, після багаторазового промивання можна було відокремити цінну руду від пустої породи. Відходи ж складали на відвалі, який і отримав назву відвал очищування руди (hałda popłuczkowa).
Таким чином, до моменту закриття мийки у 1912 році, утворилася гора заввишки 17 метрів і площею близько 1,5 км². Те, що в породі було найціннішим — свинець, отриманий із галеніту, та цинк із ґальману, — ставало цінним товаром і вирушало у світ. Тарногурський літописець Ян Новак писав, що росіяни у великих кількостях купували місцевий цинк, щоб покривати оцинкованою сталлю дахи Москви, а сировина з Тарновських Гір також експортувалася до Скандинавії. Коли гірники покинули цей район, вони по собі залишили два вентиляційні шахтні отвори, які постачали повітря, — «Зофія» та «Приязнь», що обмежували територію відвалу зі сходу, а також високе узгір’я з розбитої доломітової породи. Наприкінці Другої світової війни височина, що домінувала над околицями, привернула увагу конструкторів німецької оборонної лінії. На її схилах розмістили п’ять так званих «горщиків Коха» (garnki Kocha) — індивідуальних кулеметних укріплень, які й сьогодні часто зустрічаються на території Верхньої Сілезії.
СВІТЛИЙ БРОНЗОВИЙ І ЗЕЛЕНИЙ
Характерні «горщики» були збірними елементами: їх виготовляли на заводах, доставляли на місце залізницею і вкопували глибоко в землю. Навколо збереглося ще багато таких бункерів Коха — достатньо лише озирнутися на полях, і подекуди можна побачити лінії окопів, що їх з’єднували, або сліди додатково споруджених землянок. На відвалі — як і в багатьох укріплених місцях — під час війни не пролунало жодного пострілу. Коли фахівці, які готували документацію відвалу для потреб Тарногурського міського управління, натрапили на аерофотознімок 1947 року, виявилося, що відвал тоді ще був майже повністю позбавлений рослинності. Окремі дерева росли лише на північно-східному схилі, а місцями можна було помітити поодинокі кущі. Наступ природи розпочався лише через десятиліття.
Зазвичай на відвали першими проникають окремі старі види, які заселяють безплідний ґрунт, а їхні відмерлі рештки, збагачуючи його, дають змогу оселитися іншим, більш вибагливим рослинам. Це зазвичай світлолюбні, вітрозапильні або вітророзносні однорічні рослини, хоча з часом з’являються й багаторічники, кількість яких щороку збільшується. До піонерних рослин, що заселяють такі території, належать, зокрема: повзучі трави, мохи, дев’ятисил звичайний, бобові рослини, які затримують азот і здатні отримувати поживні речовини з повітря. З плином часу кількість короткоживучих видів зменшується, натомість зростає частка багаторічних рослин, що займають нові ділянки. У результаті промислові відвали поступово перетворюються на тривалі зелені оазиси. Відвал очищеної руди нині поростає такими деревами, як: сосна звичайна, липа, береза бородавчаста, в’яз гірський і горобина. Цікавою природною особливістю є галманові луки, що складаються з рослин, які не лише добре почуваються на ґрунтах із високим вмістом важких металів, але й здатні виживати в умовах дефіциту поживних речовин.
ЧЕРВОНА СКАЛА СЬОГОДНІ
Сучасний відвал очищеної руди — це насамперед ідеальне місце для прогулянок і спостереження за краєвидами: звідси чудово видно панораму Тарновських Гір, а також такі характерні об’єкти, як копрову вежу Історичної копальні, ратушу, висотки району Осада Яна та церкву в Бобровниках. Прихильники гірських велосипедів називають це місце «Червоною Скалою», а часом тут можна зустріти команди, що грають у пейнтбол. На жаль, відвал приваблює також водіїв квадроциклів, які не завжди усвідомлюють, що такі розваги не лише заборонені, але й призводять до руйнування природного ландшафту. Іноді трапляються також випадки незаконного вивезення сміття у цю місцевість. З жовтня 2006 року, згідно з рішенням Міської ради Тарновських Гір, ця територія має статус Культурного парку, що перебуває під охороною.
Відповідно до плану просторового розвитку, це «територія охоронної зелені, упорядкована ландшафтно з використанням існуючої рослинності — укріплюючої схили та вершини, із зобов’язанням застосовувати технічні засоби безпеки на крутих стінах тих виїмок, де проходять пішохідні та велосипедні стежки». Взимку відвал легко помітити здалеку, проте влітку його розпізнати значно важче. Проблеми може мати й водій, який спробує дістатися туди вулицею Довгою (це радше велодоріжка, ніж дорога для машин) — автомобіль краще залишити у безпечному місці, наприклад на стоянці біля Історичної копальні, а на сам відвал вирушити пішки.
Почувши слово «доломіти», ми зазвичай уявляємо собі засніжені вершини гір на півночі Італії, які є частиною Альп. Тим часом осадові органогенні породи (тобто такі, що утворилися з решток рослин чи тварин, особливо з їх твердих частин — кісток, мушель, панцирів), переважно вапняки та доломіти, можна зустріти в багатьох місцях світу, у тому числі й у Польщі. Підвищення Тарногурського кряжа утворилося з тріасових мас вапняків і доломітів і є частиною гребеня мушлевого вапняку. Краєвид цього регіону тісно пов’язаний із його геологічною будовою — тут переважають вапняки та доломіти, тобто представники карбонатних порід, які часто супроводжують родовища руд. Вчений, який першим виокремив доломіт як мінерал, був Деодат Долом’є (Deodat Dolomieu) — саме від його прізвища походить назва мінералу. Сама доломітова порода на 90% складається з карбонату кальцію та магнію (тобто мінералу доломіту), а решта — це кальцит, глинисті мінерали, кварц, марказит, пірит і бітумні речовини. Завдяки такому складу після доломітові відвали особливо полюбляють рослини, що віддають перевагу вапняковим ґрунтам, серед яких: айстра степова, блекота звичайна, волошка скорцонеролиста, гірчиця польова, гвоздика рання (або гвоздика бахромчата), жовтець польовий, люцерна ниркоподібна, буркун білий, буркун жовтий, тимофіївка Бемера, короставник польовий, арабіс (гусениця) Галера, аспеній муровий (папороть).
Wyświetl większą mapę
